Донька з аутизмом привела її до Америки: історія Аліни, засновниці ABA-центрів в Україні

«У мене донька з аутизмом, і свого часу я з цим зіткнулася, — розповідає Аліна. — Це була для мене безвихідна ситуація. І єдиний вихід, який я тоді знайшла, — піти вчитися самій».

Вона пішла вчитися на прикладний аналіз поведінки — ABA, науку, яка вивчає поведінку. У 2019 році закінчила навчання, а в 2020-му почала займатися з власною дитиною. «Я побачила якийсь результат на своїй дитині, і далі пішла займатися з іншими дітьми за тією ж структурою», — каже вона.

У 2021 році вона відкрила перший центр допомоги таким дітям — у Миколаєві. Потім почалася війна, родина переїхала в Одесу, і там вона відкрила ще один центр, а також створила курс для батьків, які хочуть самостійно займатися з дітьми вдома. Якщо рахувати з 2021 року, коли вона почала працювати вже з чужими дітьми, — це п'ять років практики.

Про цю роботу вона каже: «Працювати дійсно в цій сфері треба мати дуже велике терпіння і відкрите серце. Окрім того, що ти займаєшся з особливими дітьми, ти ще є як АВА-спеціалістом з дітьми, так і психологом з батьками — тому що батьки на перших консультаціях завжди плачуть, розповідають про свої проблеми, і твоя задача ще їх підтримати. Звичайно, це все не може не відображатися на тобі, тим більше я така людина — я, як губка, все вбираю».

Родина не вперше пробувала потрапити в США — вони подавалися на грін-карт-лотерею і років десять тому, і два роки тому. Про причину, чому цього разу все по-іншому, вона каже прямо: «У нас в Україні максимум до 18 років, і то років після 15 особливо з ними вже ніхто не займається. Тому основний поштовх — це все-таки, напевно, моя дитина».

Дізнавшись про інші легальні шляхи через спеціалізовані агентства, рішення визріло в січні цього року. Спершу вони звернулися до іншої компанії, і, за словами Аліни, «якось все було дуже поверхово, конкретних ніяких ідей я не побачила». З командою Garne розмова пройшла інакше: «Коли я поговорила з вашими хлопцями, вже мені принаймні в двох словах одразу сказали якийсь конкретний план, який вони бачать у всьому цьому, і сказали, що можуть допомогти в тому і в цьому, а щось доведеться зібрати мені самій».

Про критерії вибору команди вона розповідає так: «В першу чергу мені сподобалося те, що це хлопці-українці, з нами вели діалог. Якось до своїх завжди більше довіри. А друге — коли у людей є якась певна структура. Він розповів все чітко, поступово, структуровано, як це все буде проходити, що для цього треба буде. Тому для мене це був найважливіший момент — не просто щоб тобі сказали "та ми вам допоможемо", а сказали "ми будемо робити ось це, ось це, ось це". Тому я йому повірила».

Були й труднощі. Усі документи потрібно було заповнювати англійською — «а англійською я дуже складно можу ще й грамотно писати», каже вона, тож на допомогу прийшов ChatGPT. «Спочатку було складно, здавалося: "блін, капець, як я це все запам'ятаю, заповню". Але тим не менш потроху, потроху, як кажуть, вода камінь точить». Про комунікацію з командою вона каже: «Загалом все добре. Завжди на все відповідають, намагаються допомогти, гріх скаржитися».

Наприкінці розмови її запитали, що б вона порадила тим, хто вагається — подаватися чи ні. «Я зараз не можу відповісти на це питання з однієї простої причини: у мене ще немає розуміння, вийде в нас чи ні, — відповіла вона. — Тому, якщо, звичайно, у нас вийде, я готова сказати кожному: не сумнівайтеся, просто пробуйте і робіть, а там уже буде видно. Ну, зрозуміло, що це недешеве задоволення на сьогоднішній день, і не у кожного є такі можливості. Тому, дай Боже, якщо у нас вийде, тоді я б могла сказати: пробуйте, робіть. А так я не можу взяти на себе таку відповідальність, тому що для когось це можуть бути останні гроші».